By Андрій Савченко 
Після кількох років повномасштабної війни українці навчилися говорити про фізичні поранення захисників. Значно складніше досі говорити про невидимі наслідки бойового досвіду — тривогу, втому, втрати та труднощі адаптації.
Саме для того, щоб військові, ветерани і їхні родини не залишалися з цими викликами сам на сам, у січні 2025 року Віктор та Олена Пінчуки заснували проєкт «ПОВЕРНЕННЯ». За цей час він виріс з одного центру в Дніпрі до мережі із 17 осередків ментального здоров’я по всій Україні. Там уже отримують безоплатну допомогу понад 25 тисяч осіб.
Що означає повернення після війни? Для одних це навчитися жити з новим досвідом. Для інших — наважитися попросити про допомогу. А для фахівців — щодня бути поруч із тими, хто проходить цей непростий шлях.
«Я думав, що впораюсь сам»
Після поранення Дмитро намагався повернутися до цивільного життя самотужки. До психологічної допомоги він ставився з недовірою та скепсисом, як і багато військових під час служби.
На початку повномасштабної війни чоловік пішов добровольцем, а згодом долучився до одного з підрозділів активних дій Головного управління розвідки. Минулого року отримав важке поранення і був змушений завершити службу.
«Спочатку намагався якось адаптуватися сам. Але вже бачив по собі, що не дуже справляюся. Було таке собі моральне самопочуття. Інколи вже не міг себе нормально контролювати. Міг через якусь дрібницю дуже сильно вспилити. Сон теж, скажімо так, хромав», — згадує він.
Водночас Дмитро довго не пов’язував ці зміни зі станом, який потребує допомоги фахівців. Саме це, говорить завідувачка центру «ПОВЕРНЕННЯ» в Полтаві Юлія Рахматова, відбувається дуже часто.
«Насправді проблема в тому, що сигнали зазвичай з’являються набагато раніше, ніж людина їх помічає. Люди звикають до безсоння, до тривоги, до дратівливості, до постійної внутрішньої напруги й починають сприймати це як норму», — пояснює вона.
За її словами, найчастіше фахівці працюють із наслідками тривалого стресу та бойового досвіду: тривожними й депресивними станами, порушеннями сну, емоційним виснаженням, труднощами адаптації після повернення з фронту. Спільним знаменником часто стає накопичена тривога.
«Вона збиралася роками війни й часто стає тим тлом, на якому виникають інші труднощі», — каже Юлія Рахматова.
Саме з усвідомлення того, що потреба в такій допомозі існує у тисяч військових, ветеранів та їхніх родин, і почався проєкт «ПОВЕРНЕННЯ».
«Допомога фахівців сфери ментального здоров’я має бути доступною, адже відновлення після війни не завершується фізичним лікуванням. За бойовим досвідом, втратами, тривалою напругою та складністю адаптації стоять живі люди і їхні близькі, які часто проходять цей шлях дуже тихо й самотньо. Тому «ПОВЕРНЕННЯ» створюється як мережа безоплатної професійної допомоги — поруч із тими, хто її потребує. Ми обрали модель партнерства держави та приватного сектору, адже вона дає змогу поєднати сильні сторони обох: держава забезпечує доступність допомоги, а бізнес допомагає швидко розвивати мережу та впроваджувати нові рішення. Трохи більше ніж за рік завдяки такій співпраці ми створили 17 центрів, які вже сьогодні надають безоплатні послуги», — зазначає керівниця проєкту «ПОВЕРНЕННЯ», членкиня правління Фонду Віктора Пінчука Світлана Гриценко.
Найважче — зробити перший крок
Під час служби Дмитро неодноразово чув про психологічну підтримку. До підрозділу приїжджали фахівці, проводили тести, рекомендували звертатися по допомогу. Але тоді він, як і багато побратимів, не сприймав це серйозно.
«Якщо чесно, ми до цього всього ставилися як до якоїсь «психушки». Мені здається, багато хто так сприймав. Ніхто особливо не хотів туди звертатися», — зізнається ветеран.
Після демобілізації він змінив свою думку. Насамперед завдяки іншим військовим.
«Я почав спілкуватися зі знайомими, які вже пройшли цей шлях. Для мене було важливо почути це саме від людей, які пережили майже те саме, що і я. Вони говорили, що їм реально допомогло. Після цього я майже відразу змінив свою думку», — додає Дмитро.
За словами Юлії Рахматової, подібні історії вона чує регулярно.
«Найбільша перепона — це стигма. Попри психоедукацію, просвітницьку роботу й те, що про ментальне здоров’я сьогодні говорять значно більше, багато людей досі бояться звертатися по допомогу. Особливо якщо йдеться про психіатра», — ділиться фахівчиня.
Саме тому в центрах намагаються створити максимально безпечний і комфортний простір. «У нас навіть на дверях кабінету психіатра немає великої таблички «Психіатр». Там написано просто «Лікар». Бо багато людей хвилюються, що їх будуть сприймати якось інакше, що їм поставлять ярлик або що звернення по допомогу матиме якісь наслідки для подальшого життя», — зазначає Юлія Рахматова.
Подолання цих страхів стало одним із важливих напрямів роботи мережі «ПОВЕРНЕННЯ».
«Ми від самого початку розуміли, що недостатньо просто відкрити центри — потрібно ще змінювати ставлення до ментального здоров’я. В Україні вже багато зроблено для того, щоб ця тема стала видимою, зокрема завдяки Всеукраїнській програмі ментального здоров’я «Ти як?» з ініціативи першої леді Олени Зеленської. Для нас у проєкті «ПОВЕРНЕННЯ» це також одна із суперцілей: щоб військові, ветерани та їхні родини не соромилися звертатися по допомогу й не сприймали це як слабкість. Навпаки — визнати, що тобі потрібна підтримка, часто потребує великої внутрішньої сили. Ми хочемо, щоб у суспільстві поступово змінювалася оптика: турбота про ментальне здоров’я має бути такою ж природною, як і турбота про фізичне відновлення. І що раніше людина звертається по допомогу, то більше шансів пройти цей шлях м’якше й не залишатися зі своїм досвідом наодинці», — говорить Світлана Гриценко.
Для Дмитра перший крок виявився значно простішим, ніж він очікував.
«Пам’ятаю свій перший візит. Спочатку було трохи ніяково. Напевно, десь усередині ще залишалися ті старі стереотипи. Але буквально через десять-п’ятнадцять хвилин розмови я зрозумів, що все нормально. Немає нічого страшного. Можна спокійно розслабитись і говорити про те, що тебе турбує», — розповідає він.
Але для багатьох військових момент першого звернення — це лише початок довшого шляху. І дуже часто він починається не з розмови про травму чи війну, а з потреби просто зупинитися й побути в безпечному просторі.
Уявлення про роботу психолога часто не мають багато спільного з реальністю. Особливо коли йдеться про людей, які повертаються з війни. За словами фахівчині центру «ПОВЕРНЕННЯ», далеко не кожен військовий, який приходить уперше, готовий одразу говорити про те, що пережив.
«Ми працюємо з військовими, які проходять відновлення, і дуже часто перше, що їм потрібно, — це просто побути в тиші. Ми запрошуємо їх зайти, випити чаю, посидіти, почитати книжку. Для багатьох після всього пережитого це вже велика потреба», — каже Юлія Рахматова.
Вона пояснює: суспільство часто очікує, що людина одразу почне говорити про свої травми, втрати чи переживання. Але насправді після фронту багатьом потрібен час.
«Перш ніж розбиратися зі своїми думками, їх треба хоча б трохи впорядкувати. Іноді саме це стає першим кроком до відновлення», — додає фахівчиня.
Дмитро згадує, що його власний досвід був схожим. «Мене дуже заспокоїло те, що ніхто не тиснув і не змушував про щось говорити», — розповідає він.
За словами фахівчині, стан людини одразу після фронту й через кілька місяців після повернення може кардинально відрізнятися.
«Після повернення багато військових взагалі уникають комунікації. Не лише з психологами. Часто їм важко спілкуватися навіть із родиною чи лікарями. Через кілька місяців ситуація може бути зовсім іншою. Людина вже встигає осмислити свій досвід і краще розуміє, про що саме хоче говорити», — додає Юлія.
Саме тому в центрах немає універсальних рішень або однакових сценаріїв для всіх. Кожен випадок — окрема історія. Усе залежить від стану людини, її життєвої ситуації, запиту. Тому допомога завжди підбирається індивідуально.
Для цього в центрах працюють мультидисциплінарні команди — психологи, психіатри, психотерапевти. За потреби долучаються фахівці із супроводу військових і ветеранів, соціальні працівники та інші спеціалісти. Вони спільно визначають, яка підтримка буде найбільш доречною.
«Для нас було принципово, щоб «ПОВЕРНЕННЯ» працювало як єдина екосистема із чіткими підходами й стандартами. У 17 центрах мережі діють мультидисциплінарні команди, а простори створені з урахуванням психологічної інклюзивності й безбар’єрності — щоб людина могла почуватися прийнятою, почутою і в безпеці. Якщо людина переїжджає або звертається до іншого центру, вона отримує той самий рівень допомоги, уваги й ставлення. Саме так ми розуміємо доступність: підтримка має бути сталою, зрозумілою і поруч там, де вона потрібна», — каже Світлана Гриценко.
Для Дмитра одним із найважливіших відкриттів стало те, що допомога не обмежується лише розмовою про проблему.
«Мені сподобалося, що там не просто слухають. Тобі пояснюють різні варіанти, пропонують рішення, дають можливість вибору. І тоді з’являється відчуття, що ти не сам із цим усім», — ділиться ветеран.
Наслідки війни часто виходять далеко за межі особистого досвіду. Вони впливають на стосунки, родину та найближче оточення. Саме тому наступний крок у роботі центрів нерідко стосується не лише військового чи ветерана, а й тих, хто повертається до мирного життя разом із ним.
Керівниця проєкту Світлана Гриценко додає, що розбудова мережі неможлива без постійного розвитку фахівців, які працюють в центрах. Тому освіта стала одним із пріоритетних напрямів «ПОВЕРНЕННЯ». Фахівці регулярно підвищують кваліфікацію, беруть участь у супервізіях і співпрацюють із міжнародними експертами. Це дає змогу забезпечувати військовим, ветеранам та їхнім родинам допомогу, що ґрунтується на сучасних доказових підходах і враховує нові виклики, спричинені війною.
Коли говорять про ментальне здоров’я військових і ветеранів, часто мають на увазі допомогу конкретній людині. Але на практиці наслідки війни рідко обмежуються лише її особистим досвідом.
«До нас часто звертаються родини військових і ветеранів. І кожна історія по-своєму особлива. Усе залежить від того, чи йдеться про сім’ю чинного військовослужбовця, ветерана, чи про родину, яка переживає втрату або невизначеність через зникнення близької людини безвісти», — розповідає фахівчиня центру.
За її словами, дуже часто члени родини проживають власні кризи паралельно з військовим. Вони також стикаються зі страхом, тривогою, втратою, невизначеністю й необхідністю адаптуватися до нової реальності.
«Пам’ятаю подружжя, де чоловік демобілізувався після 60 років, а вже за кілька місяців на фронті загинув їхній син. У таких випадках люди проживають одразу кілька надзвичайно складних криз, які нашаровуються одна на одну. І кожна така історія потребує дуже делікатної роботи», — каже Юлія.
Зміни в житті після війни відчувають і ті родини, де близькі повертаються додому. Дмитро згадує, що після демобілізації найбільше помічав зміни у власній поведінці — дратівливість, нервові зриви, проблеми зі сном. Згодом це почало впливати й на стосунки з дружиною.
«Через мою дратівливість і нервові зриви вдома теж виникали певні ситуації. І через мою довіру до фахівців центру вони допомогли нам із дружиною розібратися і з цими питаннями. Згодом до роботи долучилася вся родина. Спочатку ми ходили окремо, а потім уже разом на сімейну терапію. І це дуже допомогло нам у житті», — зауважує військовослужбовець.
У центрі «ПОВЕРНЕННЯ» кажуть: такий підхід є принциповим. Повернення до цивільного життя — це процес, який проходить не лише військовий чи ветеран, а і його найближче оточення.
«Війна впливає не лише на людину, яка має бойовий досвід, а й на всіх її рідних. Тому до центрів «ПОВЕРНЕННЯ» можуть приходити й члени родини: з тривогою, виснаженням, труднощами у стосунках, страхом «зробити щось не так» або нерозумінням, як підтримати близьку людину після фронту. Для нас важливо працювати з цим дбайливо: не шукати винних, а допомагати людям краще розуміти себе й одне одного. Бо повернення — це не завжди шлях однієї людини; часто це шлях усієї родини», — зауважує Світлана Гриценко.
Саме тому в центрах можна отримати не лише індивідуальну допомогу, а й сімейне консультування і терапію. Адже повернення до активного життя часто починається з відновлення зв’язків із найближчими людьми.
Іноді це непрості розмови. Іноді — спроба заново навчитися чути одне одного. Але саме через такі кроки люди поступово повертають у своє життя те, що війна на певний час поставила на паузу: довіру, близькість і відчуття опори поруч. А для багатьох військових і ветеранів це і є одна з найважливіших частин справжнього повернення.
Просити про допомогу — це спосіб подбати про себе й про тих, кого ми любимо. Бо коли людині стає трохи легше, це відчувають і близькі, які проходять цей шлях поруч. Сьогодні в Україні працюють 17 центрів ментального здоров’я «ПОВЕРНЕННЯ» для військових, ветеранів та їхніх родин. Допомога в центрах є безоплатною.