By Андрій Савченко 
«Голоси в голові вказували, що робити, супроводжували мене два-три дні. Я боявся, що так буде завжди». «Мені здавалося, що я не підходжу оточуючим і цьому світу. Що вони самі по собі, а я якось збоку». «Я не міг спати по три-чотири доби. Став замкнутим, взагалі не хотів спілкуватися, був роздратованим».
Саме так згадують періоди загострення стану люди, яким діагностували шизофренію. Кожен із них має кілька років досвіду життя без зривів, госпіталізацій і терапій. Проте шлях до цього був нелегким.
Шизофренія – це психічна хвороба, яка впливає на мислення людини, її поведінку, відчуття і сприйняття реальності. Її зумовлює дисбаланс нейромедіаторів головного мозку: в одних ділянках їх бракує, в інших – забагато. Ця хвороба – про порушення єдності психічних процесів, а не про роздвоєння особистості, як поширено думати.
Шизофренія буває різною, як і її симптоми. У людини можуть бути галюцинації, сплутане, нелогічне мовлення, вона може робити щось непрогнозоване, неадекватне – це позитивні симптоми. Втрачається емпатія, здатність отримувати задоволення, соціальні зв’язки, людина уникає спілкування – це негативні симптоми. Погіршується пам’ять, процеси обробки інформації, аналітичні навички – це когнітивні симптоми.
Хвороба найчастіше проявляється у віці 18-30 років. Люди з цим діагнозом обов’язково повинні проходити постійне медикаментозне лікування – приймати антипсихотики. Важливо також, щоб людина була включена у соціум і, за потреби, відвідувала психотерапевта. Все це дає змогу вести нормальний спосіб життя.
Про свій досвід життя з діагнозом розповіли Андрій Клименко, Денис і Іван Зінченко. Зараз вони творять і працюють у Good Bread from Good People – інклюзивній платформі, яка підтримує людей з ментальною інвалідністю. Вони мають роботу в кулінарному цеху чи творчо самовиражаються у художній майстерні.
Андрій Клименко: від голосів у голові до тисяч картин
Андрій малював з дитинства, навчався у художній школі імені Тараса Шевченка, а згодом вступив до видавничо-поліграфічного інституту Київського політехнічного інституту. На другому курсі він почав працювати – малював текстури на 3D-об’єкти для комп’ютерних ігор – і непогано заробляв. Чоловік жив цілком нормальне, як він каже, «веселкове» життя. Проте у 2004 році, коли Андрію було 26 років, у нього з’явилися дивні симптоми.
«Тоді була Помаранчева революція. Я мав стрес через роботу, весь час дивився новини, мало спав, і мені почало здаватися, що я бачу якісь символи. Наприклад, що наш герб – це перші букви імен Віктора Ющенка, Леоніда Кучми і Віктора Януковича. Мені здавалося тоді, що я особливий. Я настільки вірив у себе і ці символи, що хотів усім про них розповісти», – каже художник Бромден, справжнє ім’я якого Андрій Клименко.
З галюцинаціями його вперше госпіталізували до Київської психіатричної лікарні – чоловік провів там три тижні. «Пам’ятаю, мені призначили якісь пігулки, але я навіть не приймав їх. Виписався і забув про цей досвід», – згадує Андрій. Він повернувся на роботу і протягом восьми років продовжував жити своє звичне життя.
«У 2012 році в мене сталася творча криза: я задумався, як правильно малювати. Мої роботи мене не задовольняли. У мене почався стрес, який не проходив. Щоб ви розуміли: якщо звично стрес відпускає через день-два, то у моєму випадку він тривав набагато довше. Я весь час про нього думав. Стан суцільного стресу був у мене чотири роки. Я перестав малювати, бо виходили лише чудовиська. Втратив роботу. В той час я просто лежав і дивився новини – одні й ті самі новини», – розповідає Андрій.
Наприкінці 2015 року його стан погіршився: чоловік не міг читати, натомість у літерах весь час шукав якісь символи. Андрію почало ввижатися те, чого насправді не було. Проте найбільше його налякали голоси в голові: вони наказували чоловіку, що саме він має робити.
«Голоси супроводжували мене два-три дні, і це було дуже страшно. Я боявся, що так буде завжди. У мене тоді був дуже важкий стан, соромно навіть сказати, що я робив», – пригадує той період Андрій. Його госпіталізували на початку 2016 року. У психіатричній лікарні Андрій провів два місяці. Тоді чоловіку поставили діагноз «параноїдальна шизофренія» і дали інвалідність.
Коли Андрій повернувся додому, йому зателефонували зі Спілки громадських організацій людей з інвалідністю і запросили до себе. Там чоловіку запропонували роботу. Він погодився і протягом двох наступних років встиг попрацювати ламінувальником цінників і кур’єром. Зайнятість допомогла послабити стрес.
«Кожен рік я мав лежати у психіатричній лікарні місяць, щоб підтвердити свою інвалідність. У 2018 році моїм сусідом по палаті був колишній ув’язнений з маніакально-депресивним психозом. Він ставився до мене жахливо: буквально експлуатував мене, наприклад, змушував прибирати палату. Мені тоді було так важко, що я вирішив це намалювати», – згадує Андрій.
Ідею повернутися до малювання підтримав і психолог лікарні, який пояснив чоловіку: його малюнки, навіть якщо це чудовиська, є його внутрішнім світом, який треба виражати. Так у 2018 році Андрій повернувся до малювання і створив серію картин про психіатричну лікарню Mental Hospital.
«Тоді я часто дивився на роботи експресіоністів і мені наче прийшло прозріння – я поставив емоційність вище за все, і стало легше малювати. Я завершив старі роботи, навіть ті, які почав 10 років до того. А за останні чотири роки я створив понад дві тисячі робіт», – розповідає художник.
Малюнки Андрія побачили працівники психіатричної лікарні. Спочатку їх долучили до виставки робіт людей з ментальною інвалідністю в Національному музеї медицини. А згодом зробили персональну виставку Андрія у цьому ж музеї. Саме там роботи художника побачив Владислав Малащенко, засновник Good Bread from Good People, і запросив Андрія малювати у мистецькому просторі на другому поверсі пекарні.
«Я був там першим митцем. Коли сказав, що малюю лише на комп’ютері, то мені його надали. Проте у просторі були і фарби, тому згодом я почав малювати ще й ними. Як на мене, найважливіше людину з шизофренією повернути у суспільство. Мені пощастило, що я потрапив до Good Bread», – каже Андрій. З того часу у нього не було загострень. Чоловік певен, що йому допомагає саме можливість бути зайнятим тим, що найбільше подобається.
«Зараз життя не видається таким веселковим, яким воно було до хвороби. Проте іноді бувають просвітлення, які стають моментами щастя. Хоча можливо тут суть не у діагнозі, а у віці – в молодості все здається яскравішим», – підсумовує Андрій.
Денис та Іван: від відчуття зайвості до стабільної роботи й творчості
«Ще у школі мені здавалося, що світ довкола якийсь не такий, чи то я якийсь не такий. Але той період життя я пройшов нормально», – згадує Денис. Проте він не може так сказати про навчання в університеті. На початку 2000-х Денис був студентом Національного університету біоресурсів і природокористування України.
«Там я відчував постійний тиск від інших студентів. Це було понад 20 років тому, а я досі не хочу цього згадувати. В той час мене почало переслідувати відчуття, наче я непотрібний суспільству. Мене все дратувало, і я нікого не хотів бачити», – каже Денис. Саме у студентські роки в нього сталося перше загострення: дратівливість, уникнення спілкування і думки про непотрібність не відпускали. Дениса госпіталізували. Він змушений був почати лікування, а в університеті взяти академічну відпустку.
Лікарі не відразу поставили йому діагноз «шизофренія». Коли стан Дениса стабілізувався, він намагався вести нормальний спосіб життя: закінчив університет, шукав роботу. Чоловік працював на різних посадах: був продавцем-консультантом, експедитором.
«Але мені завжди здавалося, що я не підходжу оточуючим і цьому світу. Що вони самі по собі, а я якось збоку. Мене супроводжував постійний дискомфорт», – згадує Денис. Через кілька років після першої госпіталізації його стан суттєво погіршився. Денис знову почав лікування – і йому діагностували шизофренію.
«Коли я почув діагноз, то вчергове відчув себе непотрібним, зайвим. Добре, що мав велику підтримку від батьків на всіх етапах лікування», – згадує чоловік. З того часу Денис жив між прагненням працювати, налагодити життя та загостреннями, госпіталізаціями і пошуком лікування, яке б підійшло саме йому.
Все змінилося у 2019 році і почалося з кафе на території Київської психіатричної лікарні, де Денис підпрацьовував. Співробітник розповів йому про Владислава Малащенка, проєкт Good Bread і порадив запитати, чи знайдеться там для нього зайнятість. Денис познайомився з Владиславом, і той запропонував йому роботу – кілька місяців чоловік працював адміністратором і кур’єром, а згодом залишився на посаді адміністратора. Ним він працює й досі.
«Тут значно легше адаптуватися і працювати. В моєму житті почалася зовсім інша історія, адже тут всі мені близькі – це мої добрі знайомі з ребцентру», – розповідає Денис. 2019 рік приніс чоловіку ще одну важливу подію – він почав зустрічатися з дівчиною. Вони разом уже сім років. «Ми познайомилися у ребцентрі і знали одне одного, тому в мене не було проблем з поясненням їй свого діагнозу», – розповідає Денис.
Тоді ж він відкрив у собі новий талант – чоловік почав писати книги. «Не знаю, звідки в мене з’явилося натхнення. Може через дівчину?» – стенає плечима Денис. Одна книга – «Щури» – вже вийшла друком. Проілюстрував її Бромден. «Вона в мене дуже довго лежала, поки не з’явилася людина, яка захотіла опублікувати і передати її іншим», – каже Денис. Чоловік запевняє, що останні сім років у нього не було загострень, він не почуває себе іншим чи зайвим, а кожен його день став спланованим і наповненим.
«Моє життя було стабільним, я б навіть сказав легковажним, і здавалося, що так буде завжди. Проте у 2004-2005 роках почалася моя історія з психіатрією. Тоді я був студентом, вчився в університеті на авіаційного інженера. Під кінець навчання, при написанні диплому, у мене почалися різкі зміни настрою: від максимально позитивного до максимально негативного», – згадує Іван Зінченко.
Він став замкнутим, взагалі не хотів спілкуватися, був роздратованим. У чоловіка погіршилися стосунки з батьками і друзями. В той час Іван не міг спати по 3-4 доби. У нього був розлад харчової поведінки, манія переслідування, параноя, галюцинації. А перед захистом диплому у Івана стався нервовий зрив – він був небезпечним для оточуючих і його забрала швидка.
«Ініціаторами госпіталізації були батьки. Правда, вони тягнули до останнього. Ще трохи – і я був би ходячою катастрофою. Перша госпіталізація пройшла без проблем. Але симптоми, які були до неї, показували, що я небезпечний. Тоді я не усвідомлював, що мені хтось може допомогти», – каже Іван. Спочатку чоловіку поставили діагноз нервовий зрив, потім біполярний розлад, а згодом – шизофренія.
«Для мене було шоком і несприйняттям почути такий діагноз. Проте я повинен був пристосуватися до іншого, незвичного мені життя, поведінки, графіку. Почувши діагноз, мої рідні мали більшу паніку, ніж я. Тоді головним завданням було: щоб я залишався безпечним для себе і оточуючих», – розповідає чоловік.
Після першої госпіталізації Іван намагався налагодити життя: він повернувся на навчання, написав і захистив диплом, закінчив університет. Далі були пошуки роботи, але знайти її за профілем Івану не вдалося. Тоді у службі зайнятості порадили здобути ще один фах – юриста. Іван погодився і знову пішов вчитися: вже на два роки за державною програмою. Проте й після здобуття другої освіти йому не вийшло працювати за спеціальністю. Іван знайшов роботу у Святошинському районному центрі зайнятості – протягом року був системним адміністратором у відділі інформації.
Весь цей час чоловік боровся з хворобою: жив з відчуттям постійного дискомфорту, госпіталізацій і змін терапій. «У мене було кілька екстрених госпіталізацій. Симптоми були ті ж, що й перед першою. Але я вже розумів, що форма примусового лікування мене змінить. Після виписки швидко наставала впевненість, що я можу працювати, планувати своє дозвілля. Проте далеко не відразу прийшло розуміння, що треба змінювати спосіб життя і себе», – розповідає чоловік.
Хоч Івану відразу знайшли потрібні ліки, з часом у нього змінився лікар і пігулки також. Від цього чоловіку ставало гірше. «Важко було приймати ліки, які тобі не підходять: деякі буквально вивертали мене з середини, деякі мали побічні реакції, гірші за симптоми. В той час дуже хотілося повернутися до стану, який був до прийому ліків», – каже Іван. Зрештою лікарі знову призначили чоловіку перші пігулки. З 2015 року у Івана не було загострень, госпіталізацій чи зміни терапії.
«У мене досі є страх, що знову можуть бути госпіталізації», – ділиться чоловік. Іван не приховує свого діагнозу. Каже, що деякі друзі мали стереотипи: думали, що люди з психіатричним діагнозом – це піна з рота і постійні неадекватні вчинки. «Але половина з них через кілька років самі потрапили до психіатрів і вирішували там свої питання. Друзі в мене залишилися. Проте мені дуже шкода, що я втратив контакт з тими, з ким навчався», – каже Іван.
Його історія з Good Bread почалася у 2018 році. У центрі реабілітації при Київській психіатричній лікарні Івана сконтактували з пекарнею. Він знайшов там роботу: спочатку був кур’єром, далі адміністратором і пакувальником, займався закупкою сировини, працював завгоспом. Зараз відповідає за закупівлі.
«Я тут не стороння людина. Тут взагалі немає сторонніх людей. Тут завжди присутнє відчуття безпеки. Я сприймаю цю роботу як останній шанс і підводити людину, яка мені його дала, я не маю права. Це додатковий стимул, який не дає мені розслабитися», – каже Іван.